Консульська служба

Консульська служба, частина зовн. служби держави, яка, на відміну від дипломатичної служби, відає торг. і госп. інтересами держави та виконує деякі адміністративні функції супроти власних громадян на території чужої держави. Основну установу К. с. – консульство (також консулят) очолює консул, який, залежно від ваги свого уряду й компетенцій, належить до однієї із 4 категорій: ген. консул, консул, віцеконсул і консульський аґент. К. с. є інституцією міжнар. права, джерелом якого у випадку К. с. є міжнар. звичай, договори (т. зв. консулярні, торг. тощо) та держ. законодавство країни, яка висилає консулів, та країни, що їх приймає.

На Україні в гетьманській коз. державі К. с. виконували дипломатичні посольства і делегації. Перед першою світовою війною на укр. землях діяли під Росією консуляти в Києві, Одесі, Харкові, Херсоні, а під Австрією – у Львові та Чернівцях (в обох цих містах м. ін. були і рос. консульства, що також займалися русофільською пропагандою).

В 1917–18 рр. чужомовні консульства на Україні відограли також політ. ролю; вони перші встановили контакт з укр. урядом (напр., бріт. ген. консул в Одесі П. Багґе, який згодом став дипломатичним представником при уряді УНР). Більшість їх і далі працювали за укр. урядів; після Берестейського миру Центр. держави відкрили свої консульства на Україні, натомість консульства держав Антанти виїхали, а їхні інтереси відстоювали невтральні держави.

За гетьманату, коли зовн. взаємини Укр. Держави були відносно нормальними, на Україні були такі чужоземні консульства (при ген. консульствах додано г. к., при віцеконсульствах – в. к.): Австро-Угорщина – Київ (г. к.), Одеса (г. к.); Азербайджан – Київ; Білорусь – Київ, Одеса; Болгарія – Київ; Греція – Київ, Одеса; Грузія – Київ (г. к.), Харків, Одеса; Данія – Київ; Еспанія – Київ, Одеса (в. к.); Естонія – Київ; Італія – Київ (г. к.), Одеса; Латвія – Київ; Литва – Київ; Німеччина – Київ (г. к.), Харків, Одеса, Катеринослав, Миколаїв; Норвегія – Київ; Персія – Київ (г. к.), Одеса; Польща – Київ, Одеса; Росія (РСФС’Р) – Київ (г. к.), Харків, Одеса, Полтава; Румунія – Київ (г. к.), Одеса (г. к.); Туреччина – Київ (г. к.), Одеса; Фінляндія – Київ, Одеса; Швайцарія – Київ; Швеція – Київ.

Укр. уряди висилали за кордон насамперед дипломатичні представництва, яким було доручено виконувати і консульські функції. Але за гетьманату організовано й окрему К. с. (тоді в Києві були створені консульські курси). З цією метою укладено спеціяльні умови про встановлення консульських взаємин з РСФСР (договір про перемир’я 12.6.1918), Кубанню (16.11.1918), Грузією (5.12.1918) та Центр. державами (в Берестейському мирному договорі). В 1918–19 рр. існували окремі від дипломатичних представництв укр. консульства в таких країнах: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія (г. к. в Тбілісі Лісняк, к. в Батумі, Сухумі й Гаґрах); Дін (к. В. Міщенко), Кубань (г. к. П. Понятенко), Латвія, Литва, Німеччина (в Берліні, Мюнхені – В. Оренчук, Данціґу), Польща, Румунія (Яси, Ґалац), Фінляндія (к. П. Сливенко), Угорщина, Швайцарія (к. Є. Сокович в Цюріху, О. Вілінський в Женеві), Швеція (г. к. Д. Антонович).

З уваги на велику кількість укр. громадян в Сов. Росії утворено там ряд укр. консульств, відразу ж після підписання з нею прелімінарного договору (закон з 4.7.1918). Ген. консульства відкрито в Москві (О. Кривцов) та Петрограді (С. Веселовський), консульства і консульські аґентства в Архангельську, Астрахані, Владивостоці, Воронежі, Казані (П. Бачило), Курську, Ново-Миколаївську, Омську (Адамович), Пензі, Рибинську, Самарі (О. Багрій), Саратові (І. Яковлів), Ташкенті, Тобольську, Томську, Тулі, Харбіні (П. Твардовський), Царицині й ін. На консулів призначувано здебільша голів місц. укр. громад або ін. їхніх кандидатів. Всі ці консульства займалися в основному репатріяцією укр. громадян і орг-цією місц. укр. культ. життя, а подекуди й орг-цією укр. військ формацій. 24.12.1918 декретом совнаркому РСФОР наказано закрити укр. консульства в Росії; рівночасно укр. уряд запропонував рос. консульствам залишити Україну.

За Директорії УНР консульські функції виконували посольства і дипломатичні місії, за винятком тих консульств, що збереглися з попереднього періоду. ЗУНР так само не розбудовувала консульських представництв.

УССР не мала нормально утвореної і функціонуючої К. с. Після другої окупації сов. військами Києва, уряд УССР усунув усі чужоземні консульства з столиці України, посилаючися на те, що ці держави не визнають УССР і не дозволяють відкриття її консульств на своїй території (19.3.1919). Після заключення Ризького договору та встановлення дипломатичних взаємин з деякими несов. країнами, К. с. УССР виконували деякі представництва УССР в своїх окремих відділах (в Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині й Австрії) абож представництва РСФСР. В політ. договорах УССР (1920–22) з балтицькими країнами, Туреччиною, Австрією й Чехо-Словаччиною є постанови про консульські взаємини, а в деяких включено постанови про заключення пізніше окремих консулярних умов, проте-до них не дійшло, а після утворення СССР вся зови. служба УССР була ліквідована.

На території УРСР в 1930-их рр. діяли такі чужоземні консульства: нім. в Києві, Харкові й Одесі, італ. – в Харкові й Одесі, поль. – в Харкові й Києві, тур. – в Одесі, японське – в Одесі, чехословацьке в Києві. Починаючи з 1935 р. уряд СССР почав їх усувати у зв’язку з чисткою опозиційних елементів, яким закинено співпрацю з чужими дипломатами; з 1937 залишилися лише поль. і чехо-словацьке консульства в Києві. В К. с. СССР на нижчих постах працювали також українці, зокрема в країнах, де УССР мала деякі інтереси (наявність укр. меншости). В Канаді в 1920-их рр. виконував консульські обов’язки українець І. Кулик, в Польщі – Ю. Латинський (Львів).

На укр. землях під Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною перебували чужоземні консульства у Львові (понад десять консульств), Чернівцях та Ужгороді. Під час автономної Карпато-Укр. Держави там перебували поль. консульство (Севлюш) і нім. ген. консульство (Хуст).

Після зміни конституції СССР і УССР в 1944 р. остання має право входити в безпосередні взаємини з чужоземними країнами та обмінюватися з ними дипломатичними і консульськими представниками (15-6 ст. конституції УССР). Але до цього часу Україні не дозволено організувати власної К. с.; ця служба в СССР далі централізована. Так само на Україні не було відкрито чужих консульств за винятком поль. і чехо-словацького ген. консульства (обидва в Києві).

Література: Храпко І. Збірник законів і постанов укр. правительства відносно закордонних інституцій. Відень 1919; Україна на дипломатичному фронті. Альманах Червоної Калини. Л. 1938; Дорошенко Д. Історія України 1917–20 рр.. І–II. Ужгород 1930–32, 2 вид. Нью-Йорк 1954; Трембіцький В. До 40-ліття дипломатичних зносин укр. держави. Вісник, ч. 4–5. Нью-Йорк 1958; Markus V. L’Ukraine Sovietique dans les Relations Internationales 1918–1923. Париж 1959. [Д. Маркусь]

 

 

 

Книгарня Горизонт

 

Сайт управляется системой uCoz